Як можна спробувати врятувати води Десни від біди з Остра

Як уже відомо, в річці Острі відбувається масовий мор риби, вода поміняла колір та має жахливий запах. Зокрема, постраждало смт Козелець (районний центр). Попередні офіційні висновки — ніякого скидання хімікатів не відбулося, а проблеми спричинені високою температурою води. Але багато хто в це не вірить.

Остер у свою чергу впадає в Десну, а з неї на околиці Києва забирають воду для жителів кількох районів столиці. Якщо отруєна вода потрапить у водозабір, можуть бути серйозні проблеми.

Що робити?

Як бачимо, в сюжеті фігурує певна схема. На ній зображено водоподаючий тракт Десна-Остер-Трубіж:

Фото — Окsанка на сайті i.ua. На схемі південь зверху.


На Острі від села Данівки (відомого своїм монастирем) до міста Остра (де річка впадає в Десну) є система шлюзів та насосів, завдяки яким вода з Десни може проти течії закачуватися в Остер аж на 43,3 км. Також каналом довжиною 8,8 км воду можна подавати у Трубіж, який біля Переяслава-Хмельницького впадає у Дніпро.

Тобто якщо система є справною, можна:

• перекачувати чисту воду з Десни у хворий Остер;
• закрити витік води з Остра в Десну — принаймні, в Козельці та Бірках (нижче за течією).

Сподіваюся, цей тракт можна застосувати для подолання наслідків та запобігання більшому лиху.

Кіпр до й після

Просто розміщу тут дві мапи.

1.  Кіпр до війни (1960). Синє — греки, червоне — турки. Цілковитий вінегрет (черезсмужжя). Греків — 80 %, турків — 18 %.

2. Кіпр після війни. "Що відхапав — то моє". Світле — грецький Кіпр (член ЄС), темне — невизнана Турецька Республіка Північного Кіпру (35 % площі), зелене — британські військові бази з колоніальних часів (Кіпр — не член НАТО).

Пояснення.

1960 року Кіпр отримав незалежність від Великобританії. Об’єднане королівство, Греція та Туреччина стали "гарантами" незалежності та іншого "бла-бла-бла". Британці зберегли собі 2 військові бази й домоглися гарантій неприєднання Кіпру до Греції.

Цілковито мирне життя не вдалося з самого початку: постійно тривали міжнаціональні сутички, підтримувані зовнішніми "гарантами". 1964 року ООН уже ввела миротворчий контингент.

1967 року владу у Греції назло легітимним лівакам-соціалістам захопила військова хунта "чорних полковників". Тут виникає гіпотеза, хто з пари гегемонів США-СРСР був за кого. Режим був відносно (відносно!) терпимим, однак 1973 відбувся повторний переворот, і до влади прийшло ще радикальніше крило цих самих полковників. Їм одразу стукнуло в голову ініціювати руками місцевих греків-кіпріотів такий же переворот у Кіпрі, аби потім приєднати його до Греції, якщо вийде.

Однак, як це зазвичай буває, "щось пішло не так". Туреччина під приводом "захисту співвітчизників" від грецьких радикалів тупо ввела війська — 30-тисячний контингент. Поки влада Греції чухалася, кого послати на війну, її саму скинула поміркована частина офіцерів (із метою переходу до демократії), а Туреччина зайняла 35 % території Кіпру. Відповідно окуповані мирні та інші греки під тиском побігли на південь, а турки — на північ. 1975 року було зафіксовано "зелену лінію", й залишки меншин уже організовано переселилися у "свою" половину. Як аналог спадає на думку операція "Вісла".

Північна частина стала малозаселеною, бо греків утекло в рази більше, ніж приїхало турків. Для покращення ситуації, аби остаточно вирішити "національне питання", Туреччина ініціювала масовий переїзд материкових турків на острів.

1983 року було оформлено "Турецьку Республіку Північного Кіпру", яку визнала до цього часу лише одна країна. Справи в ній ішли не так, щоб зовсім погано, але й не дуже добре, бо чи не половина корінних турків-кіпріотів чомусь виїхала на материк. Невизнання території завжди негативно впливає на життя.

Із часом перед грецьким Кіпром замайоріла перспектива вступу до ЄС, але не було ясно, що робити з турецькою частиною. Після численних переговорів у обох частинах було вирішено провести референдум: "чи хочете Ви об’єднання Кіпру на таких-то умовах?" 65 % турків захотіло в ЄС, однак 75 % греків показало туркам дулю.

Попри окупацію частини території, ЄС прийняв (!!!) "грецький" Кіпр у свій склад. Дві різні, але однорідні всередині частини фактично назавжди розділилися. Їх мало що пов’язує між собою, окрім, можливо, якихось локальних економічних чи трудових відносин. Зараз відновилися спроби щось склеїти, однак маю великий сумнів, що в них вийде щось нормальне. Хіба що аналог Боснії та Герцеговини, яка штучно тримається за рахунок ООН.

2011 року Великобританія провела аналіз, чи потрібні їм 2 бази на Кіпрі. І вирішила, що потрібні. Ніхто в кіпріотів не питався. Звідси потім натовські бомбардувальники літали в Лівію, наприклад. І до російських баз у Сирії звідти 200 км.

Висновки.

1. Перед тим, як щось робити, треба тричі подумати, чи варто. А якщо вже й робити, то тричі подумати, як саме.

2. Коли хтось (ізсередини чи особливо ззовні) навіває якісь ідеї, див. пункт 1.

3. Не визнані території можуть залишатися такими дуже довго. ЄС інколи приймає до себе країни з територіальними проблемами, якщо там протистояння давно затихло. НАТО може мати бази у країнах — не членах блоку, причому виселити ці бази фактично неможливо.

4. "Тимчасове" зазвичай із часом стає "постійним". Мій "прогноз пересічного обивателя" щодо наших територіальних проблем є песимістичним. Хто захоче жити з іншого боку, просто переїде. Хоча наступні покоління звикнуть і можуть менше страждати (як душевно, так і фізично), але "осад залишиться". Простити й забути — це різні речі.

* Джерела — Вікіпедія.