Найцікавіші українські пісні 2017 року

30+ найцікавіших, на думку автора блогу, українських пісень 2017 року.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Музика з України

Сюди додаватиму сучасну музику з України.




Синт-поп, електроніка

Поп-рок

Важкий рок

Як можна спробувати врятувати води Десни від біди з Остра

Як уже відомо, в річці Острі відбувається масовий мор риби, вода поміняла колір та має жахливий запах. Зокрема, постраждало смт Козелець (районний центр). Попередні офіційні висновки — ніякого скидання хімікатів не відбулося, а проблеми спричинені високою температурою води. Але багато хто в це не вірить.

Остер у свою чергу впадає в Десну, а з неї на околиці Києва забирають воду для жителів кількох районів столиці. Якщо отруєна вода потрапить у водозабір, можуть бути серйозні проблеми.

Що робити?

Як бачимо, в сюжеті фігурує певна схема. На ній зображено водоподаючий тракт Десна-Остер-Трубіж:

Фото — Окsанка на сайті i.ua. На схемі південь зверху.


На Острі від села Данівки (відомого своїм монастирем) до міста Остра (де річка впадає в Десну) є система шлюзів та насосів, завдяки яким вода з Десни може проти течії закачуватися в Остер аж на 43,3 км. Також каналом довжиною 8,8 км воду можна подавати у Трубіж, який біля Переяслава-Хмельницького впадає у Дніпро.

Тобто якщо система є справною, можна:

• перекачувати чисту воду з Десни у хворий Остер;
• закрити витік води з Остра в Десну — принаймні, в Козельці та Бірках (нижче за течією).

Сподіваюся, цей тракт можна застосувати для подолання наслідків та запобігання більшому лиху.

Кіпр до й після

Просто розміщу тут дві мапи.

1.  Кіпр до війни (1960). Синє — греки, червоне — турки. Цілковитий вінегрет (черезсмужжя). Греків — 80 %, турків — 18 %.

2. Кіпр після війни. "Що відхапав — то моє". Світле — грецький Кіпр (член ЄС), темне — невизнана Турецька Республіка Північного Кіпру (35 % площі), зелене — британські військові бази з колоніальних часів (Кіпр — не член НАТО).

Пояснення.

1960 року Кіпр отримав незалежність від Великобританії. Об’єднане королівство, Греція та Туреччина стали "гарантами" незалежності та іншого "бла-бла-бла". Британці зберегли собі 2 військові бази й домоглися гарантій неприєднання Кіпру до Греції.

Цілковито мирне життя не вдалося з самого початку: постійно тривали міжнаціональні сутички, підтримувані зовнішніми "гарантами". 1964 року ООН уже ввела миротворчий контингент.

1967 року владу у Греції назло легітимним лівакам-соціалістам захопила військова хунта "чорних полковників". Тут виникає гіпотеза, хто з пари гегемонів США-СРСР був за кого. Режим був відносно (відносно!) терпимим, однак 1973 відбувся повторний переворот, і до влади прийшло ще радикальніше крило цих самих полковників. Їм одразу стукнуло в голову ініціювати руками місцевих греків-кіпріотів такий же переворот у Кіпрі, аби потім приєднати його до Греції, якщо вийде.

Однак, як це зазвичай буває, "щось пішло не так". Туреччина під приводом "захисту співвітчизників" від грецьких радикалів тупо ввела війська — 30-тисячний контингент. Поки влада Греції чухалася, кого послати на війну, її саму скинула поміркована частина офіцерів (із метою переходу до демократії), а Туреччина зайняла 35 % території Кіпру. Відповідно окуповані мирні та інші греки під тиском побігли на південь, а турки — на північ. 1975 року було зафіксовано "зелену лінію", й залишки меншин уже організовано переселилися у "свою" половину. Як аналог спадає на думку операція "Вісла".

Північна частина стала малозаселеною, бо греків утекло в рази більше, ніж приїхало турків. Для покращення ситуації, аби остаточно вирішити "національне питання", Туреччина ініціювала масовий переїзд материкових турків на острів.

1983 року було оформлено "Турецьку Республіку Північного Кіпру", яку визнала до цього часу лише одна країна. Справи в ній ішли не так, щоб зовсім погано, але й не дуже добре, бо чи не половина корінних турків-кіпріотів чомусь виїхала на материк. Невизнання території завжди негативно впливає на життя.

Із часом перед грецьким Кіпром замайоріла перспектива вступу до ЄС, але не було ясно, що робити з турецькою частиною. Після численних переговорів у обох частинах було вирішено провести референдум: "чи хочете Ви об’єднання Кіпру на таких-то умовах?" 65 % турків захотіло в ЄС, однак 75 % греків показало туркам дулю.

Попри окупацію частини території, ЄС прийняв (!!!) "грецький" Кіпр у свій склад. Дві різні, але однорідні всередині частини фактично назавжди розділилися. Їх мало що пов’язує між собою, окрім, можливо, якихось локальних економічних чи трудових відносин. Зараз відновилися спроби щось склеїти, однак маю великий сумнів, що в них вийде щось нормальне. Хіба що аналог Боснії та Герцеговини, яка штучно тримається за рахунок ООН.

2011 року Великобританія провела аналіз, чи потрібні їм 2 бази на Кіпрі. І вирішила, що потрібні. Ніхто в кіпріотів не питався. Звідси потім натовські бомбардувальники літали в Лівію, наприклад. І до російських баз у Сирії звідти 200 км.

Висновки.

1. Перед тим, як щось робити, треба тричі подумати, чи варто. А якщо вже й робити, то тричі подумати, як саме.

2. Коли хтось (ізсередини чи особливо ззовні) навіває якісь ідеї, див. пункт 1.

3. Не визнані території можуть залишатися такими дуже довго. ЄС інколи приймає до себе країни з територіальними проблемами, якщо там протистояння давно затихло. НАТО може мати бази у країнах — не членах блоку, причому виселити ці бази фактично неможливо.

4. "Тимчасове" зазвичай із часом стає "постійним". Мій "прогноз пересічного обивателя" щодо наших територіальних проблем є песимістичним. Хто захоче жити з іншого боку, просто переїде. Хоча наступні покоління звикнуть і можуть менше страждати (як душевно, так і фізично), але "осад залишиться". Простити й забути — це різні речі.

* Джерела — Вікіпедія.

Про українську історичну науку

Трохи погортав (у межах хобі, див. замітку) деякі українські історичні праці різних часів, а тому можу зробити певні висновки на рівні читача-любителя-обивателя. Вони для когось не будуть відкриттям, та все ж...

У другій половині 19 століття, що збіглося в часі з відміною кріпацтва в Україні, відбувся певний економічний та культурний... якщо не бум, то поштовх. Зокрема, численні українські ("малоросійські") та деякі російські історики взялися за опрацювання архівних документів часів ВКЛ, РП та Гетьманщини. З’явилась купа товариств та видань на історичну тематику. Частково їх підтримувала держава — особливо там, де хотілося довести менше значення Польщі в розвитку українських земель, ніж малювали собі польські колеги. Загальний настрій історичних праць був переважно поміркованим. Тобто більшість робіт була адекватною й політично майже нейтральною. Дехто собі навіть дозволяв міркувати, чому провалився козацький проект, і цензура це все пропускала. Чи не половина істориків потім долучилася до нового українського проекту — культурного й політичного.

Після революційних подій уже під більшовиками спочатку спостерігався певний зв’язок із попереднім поколінням істориків, особливо під час "українізації". Науковці посилалися на дореволюційні праці й доповнювали їх.

Однак чи то з середини 1930-х, чи то одразу після війни картина кардинально змінилася. Більшість праць уже була присвячена або давньоруським часам, або 19 століттю, кріпацтву, визискуванням трудового народу й класовій боротьбі. Ідеологічний градус піднявся до небачених висот. Про часи козацтва переважно були дослідження селянських повстань і польських репресій. Натомість про елементи козацької державності, старшину тощо якось писати перестали. При цьому зв’язок із працями дореволюційних істориків майже обірвався. Чи то вивчати ці роботи було заборонено, чи просто не модно, чи то попередніх науковців було розстріляно й ніхто не знав про існування старих книг — але факт є фактом. Аби це зрозуміти, достатньо погортати який-небудь том Історії міст та сіл Української РСР, а потім заглянути в сучасні аналогічні видання. Відомостей про давні часи — мізер, причому таке враження, що ставку було зроблено скоріше на народні легенди й перекази, нашвидкоруч зібрані місцевими вчителями шкіл. А все інше — переважно про кріпацтво, встановлення радянської влади, війну й сучасний стан. Хоча навіть із готових книг 100-літньої давності можна було взяти купу інформації, не кажучи вже про архіви з рукописами.

Десь із середини 1980-х відродилося вивчення козацького періоду нашої історії, а також опрацювання доробку істориків 19 століття.

Про локальну поразку Тетяни Монтян

Висловлю думку пересічного обивателя з Києва. Не дуже розумного — але таких багато, й ми теж маємо право на свою думку. :)

Відома суспільна діячка Тетяна Монтян зробила допис на Facebook про причини програшу її партії "Спільна дія" на місцевих виборах у Києві. У першу чергу лідер партії себе "карає" за поїздку до "ЛНР", де забрала в нині покійного Мозгового українського полоненого. У інтернетах гуляють її фоточки з Мозговим за чашкою чаю, часто — зі злими підписами. Ще було згадано захист Коцаби за Завірухи, а також певна нестриманість у словах.

Як на мене, найбільшою помилкою були її регулярні поїздки на російське телебачення та інтерв’ю кісєльовському сайту ukraina.ru. Вона діяла за принципом "куди запрошують, туди і йди, пропагуй свої ідеї". Однак така неперебірливість явно відняла не одну тисячу потенційних голосів. Там її банально використали як "корисного ідіота", що хає "хунту", не підбираючи слів. Її виступи додавали балів лише російській пропаганді. Як тільки вона починала казати щось погане про Росію та імператора ("отжали Крым", "да отвалите вы" і т. д.), одразу ж її перебивали й не давали висловити думку до кінця. Так робили з Карасьовим та іншими гостями їхніх мочилово-шоу. Підігравання пропаганді ворога (а нинішня Росія таки є зовнішнім ворогом України), хоч і нібито з благою метою, — цього багато хто не забуде й не пробачить.

На одному з російських каналів Тетяна Монтян якось сказала, що для збереження держави "Януковичу варто було розігнати Майдан". Але ж він його пробував розігнати — і 30.11.2013, і 11.12.2013, причому далеко не найделікатнішими засобами. І що з цього вийшло? Людей приходило ще більше. Якби він його повністю розігнав ціною сотень/тисяч жертв (що майже відбулося 18-20.02.2014), Україна б ґарантовано отримала інших сепаратистів — уже на заході. За Київ і центр не знаю. І було б, можливо, навіть гірше, ніж зараз. Наприклад, перенесення столиці до Харкова та "братня допомога" російської армії на прохання формально законного президента.

На мою думку, навпаки — Януковичу варто було піти на компроміс із опонентами до Нового Року, поки Майдан іще не став радикальним. Наприклад, відмінити зміни до Конституції 2010 року. Як би він пояснив це своїй братві — не знаю. Наприклад, так: "інші варіанти гірші для всіх нас". Але мудрість ніколи не була його фішкою.

Зробивши ставку на мочилові "хунти", але рідко згадуючи зовнішній фактор, Тетяна заробила тисячі прихильників серед поміркованої частини "Шаріяту". Різні радикальні українофоби (щирі та уявні) також по приколу обліпили її фейсбучик і постійно підгавкували. Помірковані "пост-майданівці" теоретично могли стати її прибічниками, однак їх могла відштовхувати атмосфера в коментарях: оце все "страна 404", "Руина", "Усраина", "майдауны" тощо.

У лідерки партії є ще одна особливість, про яку вона згадала у зверненні до прибічників, — вона матюкається в соцмережах і взагалі поводить себе не дуже стримано. Усе-таки треба підбирати м’якші слова, політика має бути "дипломатичною". Фейсбук публічної людини — це ж як партійна газета.

Більшість критиків отримували ярлик "упоротих". Із допомогою певних політтехнологій конкурентів склався стереотип "хамки й сепаратистки Монтян", що мав не нульове підґрунтя принаймні щодо "хамки". Це спричиняє замкнене коло взаємних обрАз, розірвати яке може лише одна людина.

Таким чином, Тетяна Монтян здобула певну популярність на сході з прицілом на Верховну Раду, але сильно втратила в інших регіонах. Насамперед у Києві.

Аби відновити рейтинг, можливо, варто вести по-різному кампанію для кількох різних аудиторій. Наприклад, для невибагливих виборців можна висувати яскраві та прості квазі-ляшковські гасла типу "вдаримо киянкою по комунальній мафії!" тощо. Віщати те, що "піпл хаває". Вимогливій частині суспільства можна підмигувати: "то все — для конкретних пацанів, а для вас, панове, — вишукана програма". Толерантності можна повчитися у свого заступника по партії.

Попри деякі ідейні розбіжності, маю певну симпатію до "Спільної дії" як однієї з 2–3 більш-менш "притомних" українських партій. На мою думку, більшість ключових членів партії діють досить щиро й можуть принести користь Україні. Є маленька підозра щодо "відносин" із Ахметовим — нехай доводять спільними діями протилежне.

Якщо правильні висновки буде зроблено, у партії ще будуть шанси на успіх.

P. S. Тетяна Монтян уважно прочитала цей допис і повісила на мене ярлик  "упоротого". Даремно, але це вже більше її проблеми.

Про націоналів та націоналістів

Хотів би ввести один термін — націонал.

Є схоже слово — націоналіст. Якщо зайти на Вікіпедію, там можна знайти купу означень, однак їх усіх можна можна звести до простого: це особа, для якої цінність нації — на одному з перших місць у системі цінностей. Зазвичай, на першому. Тобто спочатку я — українець (етнічний чи політичний), а вже потім — чоловік, віруючий (чи атеїст/агностик), батько своїх дітей, прихильник традиційних (зазвичай) чи ліберальних (інколи) цінностей, любитель подорожей чи гурту "Океан Ельзи".

Отже, аби зватися націоналістом, недостатньо вважати себе частиною етносу чи політичної нації, бути "свідомим українцем" (саме таких осіб якраз пропоную називати націоналами). Потрібно, аби носій своєї "свідомості" (національності) ставив її "понад усе", а не на восьме, наприклад, місце. Тобто націоналіст є націоналом, але зворотне відношення виконується не завжди. Націоналізм є активною (інколи — навіть радикальною) формою національності.

Аби якось виправдати введення даного терміну, наведу яскраву аналогію. :)

Наприклад, є гетеросексуали, які мають (або прагнуть мати) романтичні/сімейні відносини з особами лише іншої статі. А є гетеросексуалісти, для яких власна гетеросексуальність є дуже важливою. Вони часто думають: "як добре, що я гетеросексуал, а не...", намагаються збільшити кількість однодумців, а інколи навіть виходять на свої демонстрації чи розганяють чужі.

Вважаю себе націоналом, але не націоналістом. І гетеросексуалом.

Про патріотів та Япатріотів

У Вікіпедії пишуть, що патріотизм — це любов до Батьківщини. Далі йдуть різні уточнення, розширення поняття, опис проявів тощо, причому в різних мовних версіях — по-різному.

У слово "любов", а тим більше "патріотизм", кожен вкладає свій зміст, причому про наявність, силу або відсутність патріотизму в нього самого чи в іншої особи він може судити згідно зі своїми особистими поглядами та неповною інформацією про особу. Отже, патріотизм якоїсь особи — це суб’єктивна оціночна характеристика.

Варто зазначити, що слово "патріот" несе в собі позитив: "він патріот", "він добрий", "він талант", "він геній", "він герой", "він святий" — тобто "він хороший". Інколи для оцінки ступеня "хорошості" збираються цілі комісії — наприклад, аби розглянути питання про канонізацію чи присудження ордену. Дуже рідко можна почути/прочитати такі слова: "я добрий", "я талант", "я геній", "я герой", "я святий". Зате "я патріот" чую/бачу регулярно (у пошуку Google — 403 тисячі разів). Або "ми патріоти" — що по суті те саме.

Тому для себе розділяю два поняття — патріот та Япатріот. Про першого кажуть інші: "він патріот", а про другого каже він сам: "я патріот". Множини патріотів та Япатріотів можуть перетинатися, однак зазвичай не співпадають.

P. S. Я не патріот. Не дотягую. Хоча Батьківщину люблю.

Ubuntu 11.04 amd64, або як паяти напильником (c) :)

Тут розміщуватиму короткі інструкції та зауваження щодо вказаного в назві дистрибутиву.

1. Unity -- як із ним боротися

Для керування ефектами інтерфейсу Compiz іде у комплекті, а Ubuntu Unity -- фактично його частина. Це досить сирий і дуже незвичний, а тому незручний інтерфейс, аби його використовувати на великому екрані. Але він має звичку вмикатись автоматично, як тільки Ви встановили пропрієтарний драйвер відеокарти.

Раджу перед інсталяцією драйверу відеокарти в Центрі програм Ubuntu спочатку поставити Розширені налаштування ефектів стільниці (ccsm, CompizConfig Settings Manager). Знайти її в меню, а також увімкнути красивий ефект "гумових вікон" можна так:

Головне меню -> Система -> Параметри -> CompizConfig Settings Manager -> Effects -> Тремтячі Вікна.

При цьому система попросить вимкнути Snapping Windows -- сміло вимикайте.

Повернімося до Unity:

Головне меню -> Система -> Параметри -> CompizConfig Settings Manager -> Desktop -> Ubuntu Unity Plugin -- прибрати галочку!

Так уже вийшло, що я вимкнув Unity вже після того, як він активувався. В мене випали всі елементи GNOME. Визвати термінал/консоль різними комбінаціями клавіш не вдалося. Раджу зробити так:

-  На робочому столі клацнути правою кнопкою миші -> Створити пускача -> Команда -> gnome-panel -- саме так називається панель GNOME з різними корисними кнопочками. :) Тепер Ви зможете запускати GNOME уручну подвійним кліком на пускачі. (Для терміналу, до речі, є команда gnome-terminal.)

- Панелька запускається тільки до закінчення сесії, тому краще продовжити процес і забезпечити автоматичну появу GNOME при наступному завантаженні:

- Головне меню -> Система -> Параметри -> Початкові програми -> Додати -> Команда -> gnome-panel.

Питання поширення християнських поглядів

Багатьох людей турбує глобальна проблема відношення до різноманітних "надприродних" явищ. Перше питання -- чи є вони взагалі, і друге -- якщо є, то якої вони природи. Переважна більшість людей вірить у те, що десь "там" чи навіть "тут" таки є "щось" або "хтось". Але, мабуть, більше половини серед цих людей не створили для себе більш-менш об’єктивної та стійкої системи поглядів щодо таких явищ. Тобто запитань залишається більше, ніж відповідей.

Дивує й турбує засилля на телебаченні передач про "надприродне", "аномальні явища", НЛО тощо. Купа ефірного часу відводиться на опис цих явищ, а також на трактування їх із точки зору "екстрасенсів", "цілителів", "контактерів". Є навіть "шоу дітей-екстрасенсів", а також прямі ефіри, де додзвонювачі можуть спитатися поради чи попросити заглянути в майбутнє якогось астролога чи ворожку.

Думку священика транслюють нечасто, причому вона розташовується серед десятка думок людей із перерахованого вище переліку. Священик зазвичай суворим голосом каже, що це все -- біси, демони, нечиста сила. І що треба триматися від них подалі. Але при цьому не вдається в деталі.

Людина зовсім не поінформована в суть питання сприймає аргументи священика як "нудні", "застарілі" тощо. Набагато яскравіше виглядають гіпотези про регулярні візити інопланетян, таємничі підземні цивілізації, ніж "байки про рогатих чортів".

На думку автора цієї замітки, представникам Церкви бажано більш активно доносити свої погляди до глядача. Так -- є вже навіть телеканали, що декларують свою православну чи взагалі християнську направленість. Але вони переважно можуть зацікавити людину вже віруючу.

Є багато документальних фільмів про НЛО та інші подібні речі. Серед них є чимало таких, які зроблені достатньо видовищно, з багатим фактажем і навіть зі спробами класифікації та висуванням не найпримітивніших гіпотез. Але християнські погляди в таких фільмах мало представлені. Можливо, варто самій Церкві офіційно чи особисто віруючим журналістам відзняти пару таких фільмів? Емоційний та інформаційний ефект має бути доволі значним. Адже телебачення все ще залишається основним і дієвим засобом масової інформації. Головне -- зробити фільми цікавими, видовищними, розрахованими на широку аудиторію. Спочатку треба показати факти, поставити логічні запитання, висунути декілька розповсюджених гіпотез і потім послідовно їх спростувати. Підводити глядача до ілюстрації християнського світогляду варто поступово, спокійно, без повчального тону, спілкуючись на рівних.

У підсумку можна зробити дуже гарний популярний публіцистичний фільм або невеликий серіал.

Непоганим прикладом подібної творчості -- але в друкованому вигляді -- може послужити книга Ігумена N "От чего нас хотят "спасти" НЛО, экстрасенсы, оккультисты, маги?" Можливо, матеріал варто представити ще більш доступним чином.