Про українську історичну науку

Трохи погортав (у межах хобі, див. замітку) деякі українські історичні праці різних часів, а тому можу зробити певні висновки на рівні читача-любителя-обивателя. Вони для когось не будуть відкриттям, та все ж...

У другій половині 19 століття, що збіглося в часі з відміною кріпацтва в Україні, відбувся певний економічний та культурний... якщо не бум, то поштовх. Зокрема, численні українські ("малоросійські") та деякі російські історики взялися за опрацювання архівних документів часів ВКЛ, РП та Гетьманщини. З’явилась купа товариств та видань на історичну тематику. Частково їх підтримувала держава — особливо там, де хотілося довести менше значення Польщі в розвитку українських земель, ніж малювали собі польські колеги. Загальний настрій історичних праць був переважно поміркованим. Тобто більшість робіт була адекватною й політично майже нейтральною. Дехто собі навіть дозволяв міркувати, чому провалився козацький проект, і цензура це все пропускала. Чи не половина істориків потім долучилася до нового українського проекту — культурного й політичного.

Після революційних подій уже під більшовиками спочатку спостерігався певний зв’язок із попереднім поколінням істориків, особливо під час "українізації". Науковці посилалися на дореволюційні праці й доповнювали їх.

Однак чи то з середини 1930-х, чи то одразу після війни картина кардинально змінилася. Більшість праць уже була присвячена або давньоруським часам, або 19 століттю, кріпацтву, визискуванням трудового народу й класовій боротьбі. Ідеологічний градус піднявся до небачених висот. Про часи козацтва переважно були дослідження селянських повстань і польських репресій. Натомість про елементи козацької державності, старшину тощо якось писати перестали. При цьому зв’язок із працями дореволюційних істориків майже обірвався. Чи то вивчати ці роботи було заборонено, чи просто не модно, чи то попередніх науковців було розстріляно й ніхто не знав про існування старих книг — але факт є фактом. Аби це зрозуміти, достатньо погортати який-небудь том Історії міст та сіл Української РСР, а потім заглянути в сучасні аналогічні видання. Відомостей про давні часи — мізер, причому таке враження, що ставку було зроблено скоріше на народні легенди й перекази, нашвидкоруч зібрані місцевими вчителями шкіл. А все інше — переважно про кріпацтво, встановлення радянської влади, війну й сучасний стан. Хоча навіть із готових книг 100-літньої давності можна було взяти купу інформації, не кажучи вже про архіви з рукописами.

Десь із середини 1980-х відродилося вивчення козацького періоду нашої історії, а також опрацювання доробку істориків 19 століття.

Про локальну поразку Тетяни Монтян

Висловлю думку пересічного обивателя з Києва. Не дуже розумного — але таких багато, й ми теж маємо право на свою думку. :)

Відома суспільна діячка Тетяна Монтян зробила допис на Facebook про причини програшу її партії "Спільна дія" на місцевих виборах у Києві. У першу чергу лідер партії себе "карає" за поїздку до "ЛНР", де забрала в нині покійного Мозгового українського полоненого. У інтернетах гуляють її фоточки з Мозговим за чашкою чаю, часто — зі злими підписами. Ще було згадано захист Коцаби за Завірухи, а також певна нестриманість у словах.

Як на мене, найбільшою помилкою були її регулярні поїздки на російське телебачення та інтерв’ю кісєльовському сайту ukraina.ru. Вона діяла за принципом "куди запрошують, туди і йди, пропагуй свої ідеї". Однак така неперебірливість явно відняла не одну тисячу потенційних голосів. Там її банально використали як "корисного ідіота", що хає "хунту", не підбираючи слів. Її виступи додавали балів лише російській пропаганді. Як тільки вона починала казати щось погане про Росію та імператора ("отжали Крым", "да отвалите вы" і т. д.), одразу ж її перебивали й не давали висловити думку до кінця. Так робили з Карасьовим та іншими гостями їхніх мочилово-шоу. Підігравання пропаганді ворога (а нинішня Росія таки є зовнішнім ворогом України), хоч і нібито з благою метою, — цього багато хто не забуде й не пробачить.

На одному з російських каналів Тетяна Монтян якось сказала, що для збереження держави "Януковичу варто було розігнати Майдан". Але ж він його пробував розігнати — і 30.11.2013, і 11.12.2013, причому далеко не найделікатнішими засобами. І що з цього вийшло? Людей приходило ще більше. Якби він його повністю розігнав ціною сотень/тисяч жертв (що майже відбулося 18-20.02.2014), Україна б ґарантовано отримала інших сепаратистів — уже на заході. За Київ і центр не знаю. І було б, можливо, навіть гірше, ніж зараз. Наприклад, перенесення столиці до Харкова та "братня допомога" російської армії на прохання формально законного президента.

На мою думку, навпаки — Януковичу варто було піти на компроміс із опонентами до Нового Року, поки Майдан іще не став радикальним. Наприклад, відмінити зміни до Конституції 2010 року. Як би він пояснив це своїй братві — не знаю. Наприклад, так: "інші варіанти гірші для всіх нас". Але мудрість ніколи не була його фішкою.

Зробивши ставку на мочилові "хунти", але рідко згадуючи зовнішній фактор, Тетяна заробила тисячі прихильників серед поміркованої частини "Шаріяту". Різні радикальні українофоби (щирі та уявні) також по приколу обліпили її фейсбучик і постійно підгавкували. Помірковані "пост-майданівці" теоретично могли стати її прибічниками, однак їх могла відштовхувати атмосфера в коментарях: оце все "страна 404", "Руина", "Усраина", "майдауны" тощо.

У лідерки партії є ще одна особливість, про яку вона згадала у зверненні до прибічників, — вона матюкається в соцмережах і взагалі поводить себе не дуже стримано. Усе-таки треба підбирати м’якші слова, політика має бути "дипломатичною". Фейсбук публічної людини — це ж як партійна газета.

Більшість критиків отримували ярлик "упоротих". Із допомогою певних політтехнологій конкурентів склався стереотип "хамки й сепаратистки Монтян", що мав не нульове підґрунтя принаймні щодо "хамки". Це спричиняє замкнене коло взаємних обрАз, розірвати яке може лише одна людина.

Таким чином, Тетяна Монтян здобула певну популярність на сході з прицілом на Верховну Раду, але сильно втратила в інших регіонах. Насамперед у Києві.

Аби відновити рейтинг, можливо, варто вести по-різному кампанію для кількох різних аудиторій. Наприклад, для невибагливих виборців можна висувати яскраві та прості квазі-ляшковські гасла типу "вдаримо киянкою по комунальній мафії!" тощо. Віщати те, що "піпл хаває". Вимогливій частині суспільства можна підмигувати: "то все — для конкретних пацанів, а для вас, панове, — вишукана програма". Толерантності можна повчитися у свого заступника по партії.

Попри деякі ідейні розбіжності, маю певну симпатію до "Спільної дії" як однієї з 2–3 більш-менш "притомних" українських партій. На мою думку, більшість ключових членів партії діють досить щиро й можуть принести користь Україні. Є маленька підозра щодо "відносин" із Ахметовим — нехай доводять спільними діями протилежне.

Якщо правильні висновки буде зроблено, у партії ще будуть шанси на успіх.

P. S. Тетяна Монтян уважно прочитала цей допис і повісила на мене ярлик  "упоротого". Даремно, але це вже більше її проблеми.

Про націоналів та націоналістів

Хотів би ввести один термін — націонал.

Є схоже слово — націоналіст. Якщо зайти на Вікіпедію, там можна знайти купу означень, однак їх усіх можна можна звести до простого: це особа, для якої цінність нації — на одному з перших місць у системі цінностей. Зазвичай, на першому. Тобто спочатку я — українець (етнічний чи політичний), а вже потім — чоловік, віруючий (чи атеїст/агностик), батько своїх дітей, прихильник традиційних (зазвичай) чи ліберальних (інколи) цінностей, любитель подорожей чи гурту "Океан Ельзи".

Отже, аби зватися націоналістом, недостатньо вважати себе частиною етносу чи політичної нації, бути "свідомим українцем" (саме таких осіб якраз пропоную називати націоналами). Потрібно, аби носій своєї "свідомості" (національності) ставив її "понад усе", а не на восьме, наприклад, місце. Тобто націоналіст є націоналом, але зворотне відношення виконується не завжди. Націоналізм є активною (інколи — навіть радикальною) формою національності.

Аби якось виправдати введення даного терміну, наведу яскраву аналогію. :)

Наприклад, є гетеросексуали, які мають (або прагнуть мати) романтичні/сімейні відносини з особами лише іншої статі. А є гетеросексуалісти, для яких власна гетеросексуальність є дуже важливою. Вони часто думають: "як добре, що я гетеросексуал, а не...", намагаються збільшити кількість однодумців, а інколи навіть виходять на свої демонстрації чи розганяють чужі.

Вважаю себе націоналом, але не націоналістом. І гетеросексуалом.

Про патріотів та Япатріотів

У Вікіпедії пишуть, що патріотизм — це любов до Батьківщини. Далі йдуть різні уточнення, розширення поняття, опис проявів тощо, причому в різних мовних версіях — по-різному.

У слово "любов", а тим більше "патріотизм", кожен вкладає свій зміст, причому про наявність, силу або відсутність патріотизму в нього самого чи в іншої особи він може судити згідно зі своїми особистими поглядами та неповною інформацією про особу. Отже, патріотизм якоїсь особи — це суб’єктивна оціночна характеристика.

Варто зазначити, що слово "патріот" несе в собі позитив: "він патріот", "він добрий", "він талант", "він геній", "він герой", "він святий" — тобто "він хороший". Інколи для оцінки ступеня "хорошості" збираються цілі комісії — наприклад, аби розглянути питання про канонізацію чи присудження ордену. Дуже рідко можна почути/прочитати такі слова: "я добрий", "я талант", "я геній", "я герой", "я святий". Зате "я патріот" чую/бачу регулярно (у пошуку Google — 403 тисячі разів). Або "ми патріоти" — що по суті те саме.

Тому для себе розділяю два поняття — патріот та Япатріот. Про першого кажуть інші: "він патріот", а про другого каже він сам: "я патріот". Множини патріотів та Япатріотів можуть перетинатися, однак зазвичай не співпадають.

P. S. Я не патріот. Не дотягую. Хоча Батьківщину люблю.